Назустріч весні

Дороги кличуть

Дороги кличуть

Передивляючись багато різних відео про мандри, мені часто здається, що я ніби то заряджаюся від них позитивною енергією. Цієї енергії іноді бува занадто багато, в наслідок чого виникає потреба десь діти цю надлишкову частину. Можливості поїхати кудись далеко і надовго не було, але було сильне бажання хоч трохи втамувати цю спрагу, вирватися з колеса буденності та розчинитися десь там, на весняних дорогах.
Останнім часом у мене все більше виникає бажання кататися по Черкащині, іноді мені здається, що там якась неймовірна концентрація самих цікавих місць. Тому роздумуючи над тим, куди я можу доїхати прямо з дому, я вирішив, що першого дня я можу дістатися Мошногірського кряжу і перемахнувши через нього, заночувати десь в районі Ірдинського болота. На другий день завітати в Черкаси, а потім спробувати повернутися до кряжа і переночувавши там, на третій день повернутися вже додому через Канів.
Задум був чудовий, проте погода вирішила внести свої корективи у мої мандри.

Драбівка

Першого дня я виїхав з дому не надто рано, був останній день зими, а сонце вже добре пригрівало. В якийсь момент я навіть подумав, що дарма я набрав з собою стільки одягу.
На початку шляху я почав згадувати, як не люблю один із проміжків дороги. Після того, як за Півцями перетинаєш дорогу з Канева, тобі приходиться їхати по прямій, майже рівній дорозі. Весь цей час пейзаж не міняється і тобі стає навіть трохи нудно, аж доки ти не повернеш на перехресті у напрямку Шандри. А далі вже стає набагато веселіше, тільки но доїхавши до села, я звертаю на одну із вулиць і їду нею по самій околиці. Вже за селом, перетнувши дві маленькі річки, я зупиняюся на перепочинок. Роблю декілька фото свого велосипеда і згадую, що шандра — це рід глухої кропиви.

Далі дорога переходить у ґрунтову, і я попадаю у частину села, де життя його полошило. Все це нагадує зону відчуження і стає ніяково від споглядань хатин, скрізь які вже проросли кущі та дерева. Я намагаюся чим швидше проїхати це місце і відразу за ним впираюся у поле. А тут вже мене зустрічає класична ситуація — на карті ми маємо ґрунтову дорогу, а в реальності під час оранки поля дорогу просто переорали. Згадую той момент, коли я старанно вимивав велосипед, готуючи його до цієї поїздки. Добре, що до того місця, де мала б продовжуватися дорога не так вже й далеко, тому я пхаюся з велосипедом по багнюці.
За полем дорога продовжується і я попадаю до ставка, на іншій стороні якого видно пару лебедів, але мій 135-мм об’єктив до них не дотягується. Тому я продовжую свій шлях вздовж ставка, аж поки не виїжджаю на дорогу, по якій колись проходила залізнична колія від Миронівки до Канева. Тут я фотографую знову свій велосипед на фоні ставка і продовжую свій шлях до села Синявка.

Проїхавши через село, дорога невдовзі повела мене біля бору, при виді якого мені щось дуже захотілося здрімнути. Я вже навіть уявив себе лежачим під цими соснами, дивлячись на їх гілки на фоні блакитного неба. Тому я звернув на дорогу яка вела туди й заїхавши трохи далі від дороги, постелив собі прямо під соснами й поставив будильник на “через 15 хвилин”.
Цей невеличкий перепочинок освіжив мене і я поїхав далі, у напрямку села Степанці. В селі були гуляння, відмічали Масляну, у мене відразу виникло бажання перекусити, але занурюватися туди у натовп бажання не було, а тому я поїхав до придорожнього кафе, яке було на виїзді із села. Там я замовив шашлик, частиною якого перекусив, а іншої мені вистачило ще на добру частину шляху.
Далі мій шлях проходив через перехрестя, на якому я звернув в напрямку Черкас і невдовзі дістався до села Межиріч. Проїжджаючи селом знову корив себе, що ніяк не знайду часу відвідати стоянку мисливців на мамонтів. Так і цього разу. Даю собі обіцянку, що цього року обов’язково завітаю.
Прямуючи по дорозі до села Луки, споглядав в далечині дві естетично красиві гори, які я на превеликий жаль, так і не додумався сфотографувати. Доїхавши до них прочитав назву — Дівиця.
День поступово доходив кінця і я розумів, що ось-ось і зненацька настане ніч. Я добрався до Драбівки й при виїзді з селища опинився на перехресті. До Старосілля залишалося 5 кілометрів, потім ще перетнути кряж та вийти на болото. Але вже було майже темно я був стомлений, а сьогоденна перспектива бродіння вночі по лісу і болоту мене не дуже приваблювала.

Приваблював мене хвойник лісок і перспектива розвісити там гамак, покласти в нього спальник і залізти в нього. Тому я так і поступив, знайшов стратегічно вигідне для себе місце на пагорбі, з якого мені було видно перехрестя, проте не видно було мене. Там і знайшов де повісити гамак, закинув в нього спальник, а потім і себе.
Десь через пару годин проснувся, бо все ж таки не повечеряв. Тому дістав шашлик та лаваш і швиденько перекусив. Потім пройшовся до краю пагорбу, щоб ще раз впевнитися, що мене не помітно з дороги, але був відразу виявлений собаками з АТП, яке знаходилося через дорогу і був вимушений відступати до гамака. А там влігся знову в спальник, і діставши смартфон, почав перечитувати повідомлення. Одним із них було від товариша — “Вдень 1 березня у Черкасах і області очікуються пориви вітру 15–20 м/c. Рівень небезпечності жовтий”. Схоже плани на завтра трохи міняються, подумав я і провалився у сон.

День другий

Вночі, ближче до ранку, почала мугикати якась сова, від чого я просинався пару разів, але в загальному мені це не заважало. Під ранок стало досить прохолодно, від чого навіть прийшлося застібнути повністю спальник і сховати голову. Я вирішив проснутися о сьомій годині, щоб встигнути зібрати речі, перекусити, та неспішно виїхати. Хотілося почати ранок з кави, але виявилося, що вода в флягах замерзла і я можу лишитися не тільки без кави, але й без їжі. Врятував мене знову шашлик.

Мошни

Плани змінилися, і щоб встигнути бути десь в обід в Черкасах, я подумав, що маю поїхати в сторону селища Мошни. А звідти, вже трасою, до Черкас. Я не полюбляю такі дороги, але тоді мені спало на думку, що там все ж таки дороги кращі, ніж ті, що йдуть через Ірдинь. До того ж зі сторони Ірдині біля Черкас поля, а по трасі я буду їхати здебільшого лісом. І я вирушив в ранок. Проїхавши за поле, я потрапив в ліс, а разом з лісом починався Черкаський район. Дорога тут була досить хороша, а місцями ще й з новим асфальтом, де можна було навіть і піддати на педалі. Так я і їхав до самого Яснозір'я, насолоджуючися ранком і сосновим лісом. А далі дорога повела до села з кумедною назвою Байбузи. Стільки є ще таких сіл, їх різноманітних назв, а щонайголовніше - їх історія та причини саме такої назви.

Лет за полтораста на том месте, где ныне находится село, среди непроходимых болот, был хутор с пасекой Пожежского жителя Байбуза (Есть дворянская фамилия - литовская Байбузы, происходящая от Татарского Мурзы Михаил Байбуз Грыбунович получил от короля Стефана земли над рекой Сулой, которые в последствии уступил князю Александру Вишневецкому; о чем свидетельствует конституция 1590 года, fol. 588.). Мало по малу число жителей в хуторе увеличилось и образовалась сначала деревня, а потом село.

Лаврентій Похилевич, “Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии”

Цей неймовірний кайф, коли крутиш педалі та їдеш собі назустріч місцям, де ти ще не бував. Відчуваєте цей ранок?

За селом почалося почалася боротьба з вітром, їхав я дуже повільно, проте все ж таки добрався до селища Мошни. Мені хотілося б залишитися трохи на довше в цьому селі щоб оглянути декілька локацій, але вітер змінив ці плани й мені довелося їхати далі. Я поспіхом оглянув колишній костел, у якому зараз знаходиться пожежна частина. Біля церкви я теж особливо не затримався і навіть ще одягнув дощовик поверх вітрівки, щоб було тепліше. Ще одна обіцянка собі обов'язково сюди повернутися.

Черкаси

Майже на виїзді з села, я бачу пристойне придорожнє кафе і вирішую заїхати туди. Меню мені просто читають в слух і почувши слово "солянка", в моєму мозку спалахує ненова вивіска "Бінго!" Підкріпившись, продовжую свою подорож до Черкас, їду в сторону Будища, ненадовго затримуюся на мосту любуючись річкою Вільшанка, чомусь вона мені дуже сподобалася, не знаю навіть чому. Я ще повернуся до неї сьогодні, хоча й не знаю про це зараз. Біля Будища якийсь час від вітру мене захищав кряж, біля якого я проїхав зовсім поруч. А далі по дорозі, хоча я і був в лісі, вітер був досить сильний, тому я міг тільки уявляти якої він сили в полях. Та й дорога була тут все ж таки краще, ніж через Ірдинь. Тудою я їздив під час тогорічного 200 кілометрового бревету "Змішаний" і вже знав яка там якість доріг.

З часом я добрався до Черкас і в самому місті вітер був ще сильніший. На мосту мені взагалі прийшлося злазити з велосипеда та йти пішки, тому що з Дніпра дув сильний вітер. Я вже запізнювався на зустріч, а мені ще потрібно було ще доїхати до Долини троянд.

Білий Лотос

Доїхавши до місця зустрічі я побачив Анатолія (Мандрівник Черкаси), який вже чекав на мене. Поки він пригощав мене кавою зі свого термоса, ми вирішили, що пройдемося до буддистського храму Білий Лотос, який знаходиться неподалік. По часу ми не встигали на екскурсію, щоб потрапити до самого храму, але можна було оглянути його зовні з різних сторін та пофотографувати. Дочекалися ще Олександра (Сашко Дніпрович) який під`їхав на велосипеді, та вирушили до храму.

Храм в Черкасах вважається найбільшим буддійським храмом у Європі і є прообразом храму в Лаосі. Будувався він тільки силами учнів цього храму без застосування будь-якої техніки. Ми пофотографували трохи сам храм. Вияилося, що у мене і Олександра однакові камери - Canon 100D. А спільним у нас трьох є те, що ми полюбляємо подорожувати рідними місцями, любимо фотографувати та цікавимося краєзнавством.

Далі ми пройшлися вгору, до вулиці Каваказька, та з неї вийшли до оглядового майданчику, звідки відкривалися інші, цікаві краєвиди як на храм, так і на Дніпро. Я також помітив, що по всім сторонам від храму знаходяться хрести, можливо це було просто співпадіння, але як на мене - виглядало трохи гумористично. П'ємо каву та робимо ще декілька фото храму з висоти та пару фото Дніпра.

Хрещатик

На прощання робимо фото напам`ять та прощаємося з Сашком, а Анатолій пропонує мені пройтися до маркету, щоб я міг закупитися потрібним, а він пригляне за велосипедом. А потім як завжди ніяк не можемо закінчити розмову, тому як нам завжди є про що побалакати. Але мені потрібно вже їхати, бо дні ще короткі і мені не дуже хотілося б їхати по ночі.

Як я вже писав, я не полюбляю їздити дорогами з дуже щільним трафіком, тому майже відразу виїзжаючи з міста повертаю в напрямку Дахнівки. За селищем попадаю до дитячого оздоровчого центру "Дахнівська Січ", роблю фото і поринаю в ліс. На цій лісовій дорозі мені декілька разів попадалися велосипедисти. А в Черкаській області на моє здивування вони можна сказати, що не попадалися майже взагалі. Невдовзі я виїзжаю на заасфальтовану дорогу, та ще й таку якісну, що складається враження, що я не в Черкаській області. Ніби десь телепортувався у Кончу Заспу, навколо сосни і їдеш по майже ідеальній дорозі.

Починає темніти і я добираюся до Єлізавєтовки, пора було б вже ставати десь на ночівлю, тому відразу за селом звертаю з траси і їду вздовж сосновго лісу. Непогане місце для того щоб зупинитися на ночівлю, але вітер настільки сильний, що аж чути як потужно скриплять сосни. Тому я не ризикую ставати, що від вітру не завалило на мене сосну. Поки я їх до цього лісами, було досить затишно, але тут вітер розгулявся на повну. Тому я вирішую їхати далі в пошуках прийнятного місця.
І це мені дається не легко, вже хотілося завалитися в спальник, та вийшло так, що невдовзі я виїхав на дамбу, де було можливості стати на ночівлю. А сильний вітер не давав швидко доїхати до кінця дамби і там пошукати підходяще місце. Але все ж таки я якось добрався, та знайшов таке місце, повісив гамак, натягнув тент і швиденько повечеряв. Вітер був такий, що з піска виривало кілочки, до яких був примотаний тент, тому прийшлося прив'язати їх просто до велосипеда. Розібравшись з усим, я заліз у спальник і моментально провалився у сон.

Третій день

Канів

Цього дня я не вставав рано і дав собі виспатися досхочу. Вітру вже не було і я виліз гамака, щоб приготувати собі сніданок. Потім зібрав всі речі, переодягнувся і вирушив далі в дорогу. Сьогодні останній день і потрібно ще доїхати до Канева, а потім і до Ржищева. Тому поки що мій шлях пролягає до хутора Хрещатик, біля якого річка Рось впадає в Дніпро. Так я і їду то лісовими, то польовими дорогами, іноді просто кочу велосипед по піску, аж поки не добираюся до села Михайлівка, біля якого переїзжаю мостом через Рось. Тут знову йде заасфальтована дорога, їдучи якою я огинаю Канівський природний заповідник, та невдовзі дістаюся до Канева. Зупиняюся біля стели при в'їзді в місто згадую, що саме тут знаходиться садиба видатного українського археолога Миколи Біляшівського. Зовсім поруч знаходиться Княжа гора, на якій як вважається знаходилося літописне місто Родень, дослідженням якого свого часу й керував Микола Федотович. Тут він і похований, в тих місцях, які любив, та досліджував. А зовсім поруч, через пару кілометрів знаходиться Чернеча гора, де похований Тарас Шевченко.

А далі я їду до одного цікавого місця на березі Дніпра, де знаходиться вежа, в якій сидить Андрій. Місце, яке стало для мене одним із самих найулюбленіших в Каневі, а все завдяки саме цьому привиду вежі. Зараз тільки початок березня і тут ніби все завмерло, але ось скоро вже буде літо, почнуться зміни і тут все оживе так, що не можливо буде впізнати це місце. Я дуже поважаю людей, які займаються вихованням дітей, і таким є Андрій та його табір Сонце над Дніпром.
До нас ще приєднується Іван, якому я до цього зателфонував і ми спілкуємося та обідаємо.

Майже вдома

Я вже налаштовуюся зробити останній ривок в цій подорожі, але навіть і не знаю, що він буде одним із найважчих в цій подорожі. Ми ще спілкуємося з Іваном, а Андрій вже показує мені на веловипед і я бачу, що переднє колесо десь пробилося, і поки ми спілкувалися, воно спустилося. У мене обмаль часу, тому швидко намагаюся розібратися з цією проблемою, але не виходить - місце проколу я не знайшов, а запасну камеру, як виявилося, я взяв не ту. Для цих покришок, це перший прокол за 3500 кілометрів. Тому я вирішую їхати як є.
І вже на в Каневі, на колі біля ГЕС мене починає вести дуже сильно сторону, та так, що починають сигналити машини. Добре, що втримав веловипед. Вирішую просто поки що підкачати та їхати далі. Так покидаю Канів, доїзжаю до повороту на Бобрицю і там, ставши на перепочинок докачую колесо. Так я й поїхав далі, почався дощ, знову піднявся вітер. Я накинув на себе і пуховик, і дощовик, тому відчував себе відносно комфортно. Біля підйому в Уляниках, а це вже залишалося десь 7 кілометрів додому, колесо знову спустило. Пішов дощ зі снігом. Я знову накачав колесо настільки зміг та вже якось доїхав додому.

Возможно, мне тоже хотелось бы странствовать в горах Южной Америки, но жизнь подарила мне место силы здесь, в этих холмах. А если какая-то часть мира действительно становится для человека местом силы, то уже не имеет особого значения, находится ли это место на островах тропических морей или в Черкасской области.

Алекс Родин, “В поисках ветра силы”

Маршрути