Вхопити літо за хвіст

Подорож у Бучак

Літо закінчувалося і ми вирішили провести його, відпочивши в останні дні на лоні природи. Цього року ми вже влаштовували неодноразово сімейні велоподорожі, та згадали, що в цьому сезоні ще не бували в Бучаку. Тому вирішили зібрати всі наші речі, налаштувати велосипеди та гайнути на три дні на відпочинок на березі Дніпра. До такого роду відпочинку ми вже давно звиклі, тому залишалося тільки зібрати до купи речі та купити продукти, а потім все це спакувати по сумках і вирушити зранку в поїздку.  Що ми і зробили.
В п'ятницю зранку виїхали з дому, та виїхавши за межі міста попрямували в напрямку Уляників. День був похмурим і це було навіть добре, тому що в спеку їхати значно важче. А тому ми легко попрямували далі в напрямку Піїв, а звідти, минувши Ведмедівку, добралися до села Грушів, де зробили вже нашу традиційну зупинку, коли їздимо в напрямку Трахтемирівського півострова. Від дому це приблизно 21 кілометр та приблизно половина шляху до нашої цілі.

Трощин

Проїхавши трохи по трасі ми звертаємо на польову дорогу і в напрямку села Черниші. І хоча вже після повороту в Піях, траса стає набагато спокійніше, проте все ж таки на таких польових дорогах ти відчуваєш себе максимально розслабленим. Такі польові дороги для велосипеда досить часто набагато кращі по якості, ніж асфальтовані. Та й побачите ви завжди більше цікавого у таких місцях.

Десь тут ми непомітно покидаємо Київську область, та попадаємо в Черкаську. Відразу на другому полі нам переходить дорогу отара кіз і овець. Ми зупиняємося, щоб подивитися на них та зробити декілька фото.

З часом ми добираємося до села Трощин, заснування якого місцеві жителі пов'язують з козаком Степаном Трощином. Неподалік нашого маршруту при в'їзді до села, можна піднятися на пагорб, на якому стоїть кам'яний хрест. З однієї зі сторін можна побачити надпис викарбуваний Трощин та ще якийсь надпис, який я не міг розібрати(схоже на рік поховання). В реєстрі Канівського полку 1649 року дійсно значиться козак Степан Трощин, який також брав участь у визвольній війні Богдана Хмельницького.

Бучак

Покинувши Трощин, ми проїжджаємо ще через села Глинча та Пшеничники, а потім за селом Іваньків повертаємо в ліс та невдовзі добираємося до бетонки, яка прямує вгору. В лісі вже трохи осінній настрій, саме десь тут починаються бучацькі ліси та гори.

Найпопулярнішим серед відпочивальників у Бучаку місцем являється озеро. Проте не всі знають, що його походження є штучним. У 80-ті роки в селі почалося будівництво Канівської ГАЕС, в процесі якого було частково відселене та зруйноване село Бучак. Будівництво так і не завершилося, а на місці нижнього котловану ГАЕС утворилося озеро, яке має ту ж назву, що і село. Як можемо побачити на фото, при створенні котловану використовувалися земснаряди. Цей пісок переправляли в місце на околиці села.

Ми прямуємо не у саме село, а саме у це місце, де лежить пісок, який видобули з озера. Ми підіймаємося по бетонці, огинаючи гору Віха, яка є найвищою точкою Трахтемирівського півострова, та через деякий час спускаємося по дорозі вниз.  Ще трохи проїхавши ґрунтовою дорогою, та пропхавши велосипеди по піску, ми невдовзі потрапляємо на місце нашої стоянки. Крім нас тут вже стоїть сім'я з дітьми, але трохи поодаль від нашого улюбленого місця. В першу чергу ставимо намет, надуваємо килимки, вішаємо гамак та дістаємо спальники. Табір готовий, і ми сідаємо обідати.

Варимо юшку

Перший день просто відпочиваємо біля намету. Оля почала рибалити та впіймала трохи риби, плануємо приготувати юшку. Але тут ми згадали, що забули купити хліба, тому вирішуємо, що завтра я візьму велосипед та поїду в магазин в село Студенець. Софія гралася в піску, та бігала знайомитися з дітьми із сусіднього табору. Так потроху минув перший день.

Наступного дня ми прокинувшись поснідали і я, взявши велосипед, з'їздив у магазин докупити все необхідне. Повернувшись в наш табір, ми почали робити з каміння таку собі імпровізовану пічку, на якій будемо варити юшку та смажити рибу. Неподалік знайшли суху сосну, яку завалило в воду, та нарізали з неї дров. Коли все було готове, ми приступили до приготування.

Після обіду ми з Софією пішли гуляти неподалік від табору. Розвідали трохи місця навколо табору, сходили до лабіринту з каменів, спробували навіть пошукати акулячі зуби, проте жодного й не знайшли. Але погуляли по купах піску, помочили ноги в струмку під назвою Борисів потік, а потім пішли вздовж нього трохи вище. Там я помітив на горі сліди археологічних розкопок і ми піднялися туди щоб оглянути. Нічого особливо цікавого звісно ж не побачили на місці розкопок, але звідси відкривався чудовий краєвид на бучацькі гори. Ми тут трохи затрималися та покричали, бо дійсно важко стримувати себе серед цих краєвидів.

 

Потім повернулися до табору, та розпаливши вогнище прийнялися за приготування вечері.

Додому

Переночувавши, зранку ми швиденько поснідали, зібрали наш табір та відправилися додому. Цього дня було дуже спекотно, і тому зворотна дорога зайняла у нас на годину більше часу. В Грушеві як завжди зупинилися на перепочинок та перекусивши, відправилися далі додому.

Ось приблизно так ми провели три дні в нашій невеличкій подорожі. Від дому до місця стоянки у нас виходить приблизно 46 кілометрів та зазвичай займає десь 5 годин часу. І кожного року ми завжди здійснюємо приїжджаємо на це місце - відпочити біля Дніпра, погуляти серед бучацьких лісів та гір.

По крутому спуску машина спустилась в село Бучак. Из-за заборов высовывались дети– наверное, их воображение поразила огромная машина и странная живописная компания в кузове. Проехав через село, освещённое ярким солнцем стали подниматься наверх по дороге, ведущей между куполовидных гор, заросших лиственным лесом. Проезжая узнал, что эта дорога вела на гору Виху – самую высокую точку бучацких гор. Выехав из леса и миновав поле, машина по размытой дороге спустилась на берег, к Бабиной горе. Доктор Максимов стал осматривать остатки древнего поселения, а я поднялся на вершину горы и сел в траве, скрестив ноги. Там ко мне и пришло в первый раз это чувство, которое потом мне не раз приходилось испытывать здесь. Я не знаю, как назвать его – разомкнутость мира? Бесконечность дали? Вкус реальности? Но это, несомненно, был дар силы.

Алекс Родин“В поисках ветра силы”

Фотографії